Спочатку з’ясуймо, що таке собівартість. У класичному розумінні – це витрати підприємства на виробництво (виробнича собівартість) та реалізацію (собівартість реалізації) власної продукції. Сума витрат на виробництво і реалізацію товару називається повною собівартістю. Її можна порахувати як на окрему одиницю товару, так і, скажімо, на серію.
Виробнича собівартість містить витрати виробничого етапу. Ними є:
- плата за сировину і основні виробничі матеріали;
- паливно-енергетичні витрати;
- заробітна плата;
- транспортні витрати (внутрішнє переміщення сировини і напівфабрикатів);
- ремонт і утримання основних засобів;
- амортизація основних фондів і НМА.
Собівартість реалізації містить витрати, які має підприємство на етапі реалізації продукції. Ними є:
- плата за упаковку товару;
- витрати на рекламу;
- витрати на транспорт (доставка товару покупцеві або на дистриб'юторський склад).
Часто підприємці враховують не всі витрати, пов'язані із виробництвом продукту чи послуги (наприклад, не платять собі зарплату), що призводить до неправильного формування грошового балансу та збитків у майбутньому. Тому визначення собівартості – це наріжний камінь бюджету компанії.
Як порахувати?
Найпоширенішим способом розрахунку собівартості є підрахунок одиниці готової продукції.
Перший крок. Підрахунок витрат, які змінюються пропорційно до обсягів виробництва продукції. Це змінна складова: матеріали, сировина, технологічна енергія, комплектуючі, заробітна плата, втрати від бракованої продукції (або погано наданих послуг).
Другий крок. Підрахунок періодичних витрат – стала сума, яку сплачують за певний період. Це оренда, ремонт будівель, обладнання, споруд, управлінські витрати, амортизація. Також ними є банківські відсотки за кредитами.
Собівартість одиниці продукції визначається діленням повної суми витрат за період на кількість одиниць продукції, проведеної за цей період:
C = Z / X
де С – собівартість одиниці продукції, Z – сукупні витрати за період, X – кількість одиниць проведеної продукції (шт., км і так далі).
Втім, найбільш достовірним є спосіб багатокрокового розподілу витрат. Наприклад, у вас є салон краси, в якому працює кілька різних спеціалістів.
Перший крок. Розподіл за підрозділами. У салоні краси групують витрати: на косметику, на зарплату працівникам, на покриття використаної електроенергії та води.
Другий крок. Витрати допоміжних частин перерозподіляють на відділи, скажімо, на манікюрний та перукарський. Витрати потрібно згрупувати відповідно до кількості працівників (три перукарки + 1 манікюрниця). Враховуються людино-години і використані ресурси.
Третій крок. Розбиті на відділи витрати розподіляють на вироблену продукцію за формулою, що вказана вище.
Собівартість можна розрахувати залежно від того, які витрати були у підприємства, або ж від затверджених норм витрат сировини і матеріалів. Застосування фіксованої собівартості допоможе контролювати ефективність витрат ресурсів, а також вчасно реагувати на відхилення.
Фактичну (повну) собівартість одиниці продукції розраховують після врахування усіх витрат. Головним мінусом тут є неоперативність, тому що інформацію іноді отримують і після виконання замовлення, що може спричинити збитки.
Одна із головних проблем підприємців – підрахунок так званих непрямих витрат (це ремонт, амортизація і решта, що побіжно стосується виробництва). Якщо виготовляється один вид продукції, всі витрати – прямі. Непрямі витрати неможливо розподілити на окремі види продукції, оскільки вони пов’язані з виготовленням різних товарів. Часто підрахунок на малих підприємствах проводять лише за однією базою (наприклад, матеріали + зарплата), що призводить до помилкових управлінських рішень, які влетять у копійку. Тому необхідно переглянути усі витрати, які ви мали за певний період, проаналізувати і згрупувати їх, а тоді вже порахувати, скільки коштує продукт чи послуга, аби не втратити гроші.
АТ "Ощадбанк"