IKEA — це своєрідна філософія дизайну, а не просто меблі. Історія бренду нерозривно пов’язана з його засновником — Інґваром Кампрадом, який протягом 70 років очолював компанію. Із самого початку засновник ІКЕА мав неоціненний капітал: сміливі мрії та уміння долати перешкоди, впертість та везіння. Бертіл Торекул, шведський фінансовий журналіст, письменник, провів десятки годин за спілкуванням з Інґваром Кампрадом, вивчав його листи, нотатки, які стали відправною точкою книжки.
Отже, «Наш формат» і «Будуй своє» презентують захопливу історію про улюбленця публіки й загадкового дивака, невиправного капіталіста та мрійника Інґвара Кампрада, а також про жорстку боротьбу й конкуренцію, поразки та тріумфи унікального бренду.
Нижче — уривок з книги «Історія IKEA. Бренд, що закохав у себе світ» Інґвара Кампрада і Бертіла Торекула.
Життя в «Ельмтарюді» було суцільною роботою.
О шостій ми вечеряли. О сьомій вимикався телефон, і ми вже не могли ні телефонувати, ні приймати дзвінки. Потім ми знову бралися до праці — відверто кажучи, інших занять на фермі й не було. У неділю ми рибалили й збирали гриби...
Це Інґвар мене навчив... Ми з ним були дуже схожими... Я теж був ощадливим, можливо, навіть ощадливішим за нього... Мабуть, саме тому ми й зійшлися.
Свен Ґьоте Гансон
«Коли Інґвар Кампрад спілкується зі своїми службовцями, це нагадує розмову дідуся з дітьми й онуками. «Рідні мої ікеївці, міцно вас обіймаю», — написав він у різдвяному привітанні. «Я не міг стримати сліз», — зізнався він у листі, опублікованому в фірмовому виданні IKEA, дякуючи працівникам за підтримку в скрутні часи.
Навряд чи знайдеться багато відомих бізнесменів, які так близько й відверто спілкуються зі співробітниками. У Швеції часи покровительства давно канули в лету. Однак в IKEA й Hennes & Mauritz — найсучасніших шведських компаніях — процвітає патріархат. Іноді Інґвар нагадує африканського борця за незалежність, який звертається до свого народу після здобуття перемоги. Він ніби одночасно й пишається умінням повести за собою людей, і смиренно приймає на себе всю відповідальність за них. У його промовах є все: емоції, сльози, сміх, спогади, похвали... і навіть невдоволене буркотіння — якщо раптом хтось із «родини» зійшов з вузької стежини ощадливості й «забув вимкнути світло в коридорі».
Інґвар поводиться геть нетипово для наших часів, але, як не дивно, саме в оцій анахронічності й ховається його сила. І річ зовсім не в способі керівництва. Кампрад йому не навчився — він такий від народження. Він і справді вважає компанію сім’єю, а себе — її головою.
Як так склалося?
Важко уявити когось, хто залежав би від сім’ї більше, ніж Інґвар. І мова навіть не про найближчих рідних, адже він завжди готовий прийняти в родину нових людей. Пані Кампрад уже, мабуть, неабияк втомилася відкладати власні плани й пригощати вечерею спонтанних гостей чоловіка. Інґвар просто обожнює ділити хліб-сіль з ближніми. У цьому весь він.
Завдяки підтримці сім’ї Інґвар зайнявся торгівлею ще в юності, коли його однолітки вигарцьовували на танцях. Його першими покупцями були найближчі родичі: мама, тато, бабуся й тітки. Коли бізнес почав набирати обертів і дедалі частіше потрібно було пакувати посилки, відповідати на дзвінки й занотовувати скарги клієнтів, Інґвар завжди міг покластися на рідних. Дім став для нього офісом, а офіс — домом. Ферма відійшла на задній план — її розчистили, щоб дати хлопчикові простір для розвитку. Тато очолив правління Ікéа й узявся вести щоденні справи компанії, а мама — варити смачну каву.
Так його сім’я стала фірмою. Тож не дивно, що Інґвар завжди вважав фірму своєю сім’єю.
Він створив надзвичайну філософію управління, що ґрунтується на принципах взаємодопомоги, вірності, солідарності й невибагливості, а також на простих правилах, як-от «прибери після себе» й «не клади на тарілку більше, ніж зможеш з’їсти». Прийшовши в IKEA, перші Інґварові співробітники одразу ж занурювалися в дружню родинну атмосферу. Свен Ґьоте Гансон — легендарний ікеївський піонер — став членом родини Кампрадів, ледве переступивши поріг «Ельмтарюда».
* * *
Ось що він розповів у 1997-му:
Мене взяли на роботу влітку 1952-го. Тоді компанія займалася лише торгівлею поштою і вже мала одного клерка. Ми з ним працювали на фермі, а жили через дорогу — нам виділили по мансардній кімнаті в сусідній хатині.
Інґвар з дружиною й хатньою робітницею мешкали на фермі. Інґварові батьки, Феодор і Берта — теж, але в кам’яному будинку. Вільного часу ми не потребували. Якщо потрібно було, працювали гуртом аж до пізнього вечора.
У 1957 році Aftonbladet опублікував фотографію: зо сімдесят співробітників IKEA на чолі з Інґваром чекають вильоту на Майорку. Ця поїздка була подарунком від компанії: Інґвар вирушив на острів з першою групою працівників, а за два тижні їм на зміну прилетіла Керстін з рештою ікеївців. Ну чим не сімейна вилазка до моря? Згодом це фото посіло почесне місце в родинному альбомі Кампрадів.
Як не дивно, та цей затятий сім’янин частенько нехтував родиною заради компанії. На світанку кар’єри він постійно повторював: «Щойно ми це зробимо, усе налагодиться». «Ти казав це минулого разу», — нагадувала йому дружина. Та нічого не налагоджувалося — завжди знаходилися нові невідкладні справи.
Інґвар гірко картався, що через роботу не приділяв достатньо уваги малим синам. Коли вони підросли, він усіляко намагався надолужити втрачене, та всі ми добре знаємо, що дитинства не повернеш.
Феодор — людина консервативна — вважав, що всі повинні називати сина «шефом», але сам Інґвар дотримувався геть іншої думки. Для співробітників він був зразком простоти й скромності. А от любителі пафосу в компанії не приживалися — ішли шукати більш претензійне середовище. «З роками Інґвар ставав дедалі простішим... Наприкінці 1960-х він скасував ділові костюми. Пригадую, як незвично було вперше йти на роботу в светрі й без краватки. Усі зверталися одне до одного на “ти” — таким було офіційне розпорядження Інґвара. По правді, у багатьох керівників захвату воно не викликало», — розповів Свен Ґьоте.
Ікеївські піонери особисто знали одне одного й злагоджено вели компанію до мети. Завдяки IKEA чимало з них досягнули таких кар’єрних висот, про які й мріяти не могли — університетської освіти вони зазвичай не мали, тож училися працюючи.
Фірма, у якій панують сімейні стосунки, стала найбільшою Інґваровою гордістю. А родинний ікеївський дух — темою докторських дисертацій і наукових досліджень гарвардських професорів.
Перехід від родинної близькості «Ельмтарюда» до менш інтимної атмосфери великої компанії дався засновнику важко. По суті, він так ніколи з ним і не змирився. Глибоко в душі Інґвар і досі вважає всіх співробітників як не дітьми, то братами-сестрами. Між іншим, у 2010-му їхня кількість сягнула понад сто тридцять тисяч, що майже вдвічі більше, ніж десять років тому.
Перехід до нової реальності відбувався поступово, тож спершу ніхто його навіть не помітив. Спершу фірма переїхала з «Ельмтарюда» в старий деревообробний цех в Ельмхульті. Кампради ж і далі жили на фермі — Інґварова дружина не захотіла переселятися в місто, бо в їхньому житті саме з’явилася прийомна донечка.
У каталозі 1955 року Аґунарюд все ще значився як адреса для кореспонденції, а дзвонити в Ікéа (тоді назва ще писалася так) слід було через Elmtåsa. Спершу в Ікéа була тільки одна телефонна лінія — 6В з додатковими номерами. У ділових листах писалося «магазин і офіс», але номер був один. Щодня о шостій ранку Інґвар вирушав на роботу — спершу стареньким «студебекером», потім «сітроеном» і зрештою білим «поршем». Додому він повертався аж увечері. Та його серце залишалося в «Ельмтарюді».
Нині родинний дух IKEA живе в бізнес-концепції, якої навчають під час підготовчої програми для співробітників «Шлях IKEA». Наприкінці семінару ікеївці дають обіцянку застосовувати її не лише на роботі, а й в особистому житті. Хай де вони опинилися, ніхто не залишається без підтримки. «Це все одно, що працювати із силою-силенною родичів», — зауважив один молодий співробітник компанії.
Говорячи про ікеївську сім’ю, я говорю про життя на фермі в часи, коли IKEA ще була Ікéа. Там зародилося моє бачення дружби. Там я усвідомив, що всі ми залежимо одне від одного. Там, у безпечному мікросвіті, ми жили й реалізовували свої ідеї.
У ті чудові дні я особисто знав кожного співробітника — наше коло було тісним і надзвичайно дружнім. У душі моїй жевріла надія, що так буде завжди. Я наївно сподівався, що ми збережемо «нас», навіть перетворившись у велику компанію. Для профспілкових організацій ми тоді були білою плямою на карті — у діяльність IKEA не мали права втручатися ані Рада профспілок, ані Федерація працедавців. Та мріям не судилося здійснитися — на мій превеликий жаль, компанію чекали кардинальні зміни.
Наприкінці 1950-х мене запросили на збори персоналу в торговий зал. Більшість моїх колег уже були там. Вони запитали, чи варто їм, на мою думку, долучитися до профспілки. Я дещо розгубився й відповів, що це не дуже-то в дусі IKEA. Утім вибір у мене був невеликий: якби робітники вступили в профспілку, мені з керівництвом довелося би приєднатися до Федерації працедавців. Такі вже правила гри.
Отож, ікеївці вступили до профспілки, а IKEA — до Федерації працедавців. Мене це, звісно, пригнічувало, але конфлікти у нас виникали рідко. Найбільше мене дратувала заборона понаднормових робіт. Якось до мене прийшов представник профспілки й сказав: «Інґваре, щоб ти знав, ми в профспілці ненавидимо три речі. По-перше, баламутів, яким зазвичай платять значно більше, ніж вони насправді заслуговують. По-друге, центральні організації, які розподіляють кошти й постійно просять нас висловитися щодо вельми дивних питань, як-от оподаткування катерів для відпочинку. Ну, яке, в дідька, нам до цього діло?
І, по-третє, переговори про оплату праці. Ми дискутуємо днями й ночами. Суперечкам не видно кінця-краю. Та зрештою нам вдається дійти згоди і ми потискаємо одне одному руки. З одним жахіттям покінчено. Інші ж два мучать нас постійно».
Я й сам якось був у складі делегації працедавців на переговорах у Стокгольмі. Там я збагнув, що такі ігри не для мене — надто вже сильно в мене розвинене почуття «нас, ікеївців». Я ніби й розумію, що профспілки — річ непогана. Вони працюють на благо компанії і всіх нас — якщо тільки не стають надто войовничими.
Часи сімейної ідилії залишилися далеко позаду. Ікеївський дух усе ще живе, та тепер він інший. Але ті дні на фермі, коли IKEA була справжньою сім’єю, залишаються для мене найтеплішим спогадом.
До «сім’ї» також належить клуб постійних клієнтів, створений у 1984 році. Його члени можуть купувати товари IKEA за зниженими цінами. Наразі він функціонує у двадцяти чотирьох країнах і нараховує понад двісті п’ятдесят магазинів. Понад три з половиною мільйони шведів — ключових клієнтів IKEA — кілька разів на рік отримують журнал Family Live. Так, це комерція, та вона ґрунтується на філософії підприємництва, для якої слова «піклуватися», «допомагати», «бути разом» і «вважати всіх однаково важливими» — не пустий звук, а основоположні принципи діяльності».
Із промокодом Buduysvoe до 1 серпня на сайті nashformat.ua можна придбати книжку у електронному та паперовому форматі зі знижкою 10%.
Копірайтинг — «Наш формат»
АТ "Ощадбанк"