«Інклюзивне суспільство»

Історія проекта

Про проект

Якщо ви вважаєте, в Україні незручно жити людям з особливими потребами, ви помиляєтесь. Насправді наша країна погано пристосована для життя взагалі, просто молоді-здорові поки можуть з цим впоратись. І це треба змінювати. Саме тому Ощадбанк відкрив перше в Україні інклюзивне банківське відділення. А потім – ще й дискусійний клуб «Інклюзивне суспільство».

Чи на часі зараз дискусії на подібні теми? У нас, мовляв, є більш нагальні питання, які потребують вирішення: бідність населення, слабка економіка, нерозв’язаний військовий конфлікт. Може спочатку треба задовольнити потреби більшості, а вже потім піклуватись про меншість.

Річ у тім, що у будь-якій країні 60% населення є маломобільними: люди похилого віку, батьки з малими дітьми, люди з обмеженими можливостями, тимчасово травмовані або просто ті, хто погано почуває себе. З фронту повертаються бійці з важкими пораненнями. Тобто в нашому суспільстві люди, які особливо потребують комфортних умов пересування та життя, складають впевнену більшість. Мільйони людей в нашій країні стикаються з тими чи іншими обмеженнями для повноцінної активності та самореалізації. А значить, економіка недоотримує цінні ресурси для розвитку. А значить, подолання бідності відкладається на невизначений термін.

Ми впевнені: повноцінна інклюзія усіх людей з особливими потребами у суспільне життя в Україні стане мультиплікатором нашого спільного прогресу. Досвід подолання «нездоланних» обмежень, яким можуть поділитися ці люди, є безумовно цінним для всіх нас, для кожного з нас.

Отже, усі звичайні банківські відділення після завершення робочого дня порожніють, а в інклюзивному відділенні Ощадбанку ввечері все найцікавіше тільки починається.

Запрошуємо всіх бажаючих стати учасником або гостем клубу, слідкувати за анонсами на цій сторінці. Клуб збиратиметься ввечері по понеділках.

Події

Андрій Сінчук
Розгорнути Згорнути

Андрій Сінчук «Моє життя. Мої правила» : 24.04.2015 

2302.jpg

Чи готові ми вчити мову жестів? Як людей з особливими потребами змусити повірити в себе? Спеціальні інтернати варто залишити чи розформувати? На ці і десятки інших питань ми шукали відповіді на засіданні клубу Ощадбанку «Інклюзивне суспільство».

Вчора в нас знову був чудовий спікер. Це Андрій Сінчук. Його життєва історія просто вражає. Від народження позбавлений слуху. Дуже малі шанси на повноцінне життя. Але його батьки, педагоги та він сам використав їх на 200%. Сьогодні Андрій живе на повну – займається спортом, подорожує, навчається, працює. 
Як йому це вдалося і що робити суспільству, аби люди з особливими потребами не жили ізольовано від інших, Андрій розповів в своєму виступі «Моє життя. Мої правила»

Диагностировали мне потерю слуха где-то в полтора года, и это самая важная, ключевая вещь. Потому что чем позже, тем в геометрической прогрессии меньше шансов добиться нормального результата в виде не только слуха, но и речи. 
Слухоречевой аппарат называется так неспроста. Слух и речь связаны неразрывно. Если слышащий человек потеряет слух и его не протезировать, то через полгода он потеряет и речь, как это ни парадоксально. 
Люди с нормальным слухом воспринимают звук в диапазоне от 0 до 25 дБ. У меня в основном аудиограмма проходит на уровне 90-110 дБ, то есть это полная глухота. 
Основная проблема заключается не столько в том, чтобы усилить звук и сделать просто громче. Основная проблема заключается в разборчивости. Слуховой аппарат работает немного иначе, чем работает естественный слух. И мозгу нужно адаптироваться и научиться слышать именно в том режиме, в котором подает звук слуховой аппарат. 
Мне повезло несколько раз. Во-первых, потому что рано установили проблему. Во-вторых, потому что была возможность, когда в Украине еще никто в эту проблему глубоко не вникал, отвезти меня в Польшу. Там мне сделали аудиограмму первый раз, сделали все анализы, подобрали аппараты. Потом я вернулся в Украину и мне нашли замечательного преподавателя...
Віталій Хромець
Розгорнути Згорнути

Віталій Хромець «Бути правилом, а не виключенням» : 24.04.2015 

2404.JPG

Дискусійний клуб «Інклюзивне суспільство». Такий пілотний проект запустили учора ввечері. Хоча я б назвав його Клуб «Суспільство безмежених можливостей».

Про що він? – спитаєте ви. - Знову не про курс? Не про економіку? Не про черги в Ощадбанку? І не про війну?
Я про нас, наше життя, нашу країну, її й наше майбутнє.  
Пам’ятаєте, наприкінці листопада минулого року ми відкрили особливе відділення Ощадбанку в Києві на Великій Васильківській, навпроти палацу «Україна»? Те, яке перше в Східній Європі? Те, при створенні якого враховувалися всі міжнародні рекомендації, вимоги та стандарти, які охоплюють всі категорії людей з особливими потребами? Ми його назвали банкінгом без бар'єрів.
Чому воно є для нас настільки важливим? Переконаний, це відділення є символом змін в країні на прикладі Ощадбанку. Це наочний перехід від пострадянського суспільства людей з обмеженими можливостями, якими ми усі були по суті 23 роки і, поки на жаль, ще є, до суспільства людей необмежених можливостей.

Навіть, якщо це наразі ідеальна картинка, уявна модель майбутнього, але це те, до чого ми маємо прагнути і до чого йти. Щодня долаючи перешкоди й труднощі, виконуючи своє домашнє завдання. А тим більше, в умовах війни, коли кризи в усіх сферах, а негативні новини й розмови навколо них аж зашкалюють.
Для чого? Та щоб не втратити головного курсу…
Так ось у цьому відділенні відтепер не тільки надаються послуги нашим клієнтам без виключень і обмежень (в т.ч. людям з особливими потребами), але й створено майданчик, креативний простір, якщо хочете, де люди з особливими потребами, переживши особисту драму, в цьому житті таки чогось досягли, й діляться своїм досвідом успіху та перемоги.
Перемоги насамперед над самим собою, над байдужістю навколишнього загалу, який їх не помічав або оминав мов інфікованих. Коли у мороку й темряві байдужості й безнадії спочатку з'являється промінчик надії, а далі крок за кроком людина стає іншою – щасливою, активною, сповненою життєвою енергією, успішною в особистому житті, роботі чи бізнесі.
Один відсоток зі ста жити життям нормальної людини мав, за власним зізнанням, перший герой нашого клубу Віталій Хромець. Це був його промінчик світла в темному царстві, за який він ухопився. До речі, з Віталієм ми познайомилися на передпрем’єрному перегляді «Поводиря», коли він оцінював тифлопереклад фільму, який був здійснений за підтримки Ощадбанку.
Сьогодні Віталій – викладач університету Драгоманова, керівник Науково-навчального центру Національного університету «Києво-Могилянська академія». Його life story свідчить, що таке попри всі життєві виклики та випробовування «бути правилом, а не виключенням». Незважаючи на суттєві вади зору, він став успішною людиною, закінчив філософський факультет університету Шевченка, став викладачем і автором 42 наукових та 3 навчально-методичних праць.
Усе почалося тоді, коли він вхопився за свій один відсоток шансу жити нормальним життям.
Зір втратив ще школярем у Східній Німеччині, де служив батько. Тоді не було планшетів і комп’ютерів. А головною забавою для хлопчаків, тим більше у військових містечках, було шукати все, що горить і вибухає, а знайшовши, підпалювати його, щоб воно горіло й вибухало…
Фатальний вибух. Втрата зору. Падіння Берлінського муру, об'єднання Німеччини і переїзд з батьками в Україну. Сьомий клас. Бажання вчитися і пізнавати нове - несамовите. Натомість школа-інтернат для сліпих дітей-інвалідів. Української не знав зовсім, як і майже всі діти тодішній радянських військових. Тому взявся вивчати її за букварем, написаним шрифтом Брайля. Буквар опановував цілий навчальний рік. Це в сьомому класі. Адже на відміну від своїх однокласників по інтернату не був сліпим від народження. Вони ж бо читали за цією технікою вже з першого класу.
Каже, що на кінець 7-го класу читав по-українськи всього 40 слів на хвилину. Це була майже катастрофа для хлопчика, який прагнув знань. Інша проблема, яка пригнічувала – закритий простір інтернату. На морозиво чи лимонад виходили тільки в супроводі вихователя строєм, колоною по два…
Траєкторія життя для таких, як Віталій, була визначена системою наперед. Інтернат зовсім не адаптував до життя у суспільстві. А навпаки концентрував незрячих у їх закритому просторі. Далі мала бути робота на підприємствах Українського товариства сліпих. Причому, як правило, надомна робота. Ну й одруження в цьому ж середовищі, якщо пощастить…
Але Віталій вхопився за той свій 1% шансу нормального життя, як за один-єдиний промінчик світла… І по закінченню інтернату, працюючи вдома, виготовляючи нехитрі затискачі на замовлення УТОС, почав готуватися до вступу на філософський факультет університету Шевченка…
Знаєте, як? Каже, що після втрати зору батьки його ніколи не жаліли. А навпаки ставилися, як і раніше, даючи йому зрозуміти, що в житті нема нічого неможливого навіть для таких, як він. Головне - ставити перед собою мету та йти до неї. При цьому вони допомагали, щоб Віталій міг зробити наступний крок у своєму житті. Особливо допомагав батько. Він брав у бібліотеці книжки і читав їх уголос, записуючи їх на бобинний магнітофон. Інколи по вісім годин на день, аж поки не засинав сам або не починав плавитися магнітофон.
А Віталій потім у навушниках «слухав» ці книжки, написані вже батьковим, а інколи братовим голосом. Особливо пишається записом, на якому десятирічний брат начитує про метафізику Арістотеля. Шрифтом Брайля книжок небагато. Тому що книга, «набита» ним, за своїм обсягом вдесятеро більша. Якби бібліотеку Вернадського переписати всю шрифтом Брайля, то для таких книжок треба було б побудувати десять таких бібліотек. Тож для Віталія звук став головним каналом для отримання знань та інформації, дорогою до життя без обмежень, шляхом до успіху.
Так само Віталій навчався і в університеті. Правда, згодом вже міг використовувати касетний диктофон, щоб записувати лекції. А оскільки касети були дорогими, то він записані в університеті лекції вдома переписував на старий бобинник, а наступного дня на касету в універі знову записував наступну лекцію.
Тепер Віталій радіє цифровим технологіям, коли на mp3-плеєр можна писати набагато більше, а за допомогою спеціальних програм перетворювати текст у звукові файли… Правда, й тут є над чим працювати, адже якісного україномовного синтезатора досі не створено. Але це вже окрема історія…
Успішно закінчивши університет, Віталій став викладачем. Сьогодні він займається і науковою роботою, і громадською діяльністю, випромінює оптимізм, сповнений нових ідей… Ця людина світиться і надихає навколо себе інших. Він не залишає своїх слухачів і співрозмовників байдужими. Є люди, після розмови з якими ти стаєш наче іншим, більш людяним, відкритим, творчим і навіть внутрішньо сильнішим. Віталій саме така людина. Філософ, одним словом.
Навіщо я все це пишу? Бо відчуваю, що саме такий підхід до життя, до самого себе, до роботи, до свого міста, села й країни, якщо хочете, до державного управління й бізнесу сьогодні для нас практично безальтернативний. Не тільки відчуваю, але й знаю це, бо сам пережив щось подібне.
Наразі нашій країні (читайте – кожному з нас) ворог хоче ще більш обмежити можливості, назавжди нав’язати, визначити замість нас, траєкторію нашого життя. Без нашої згоди. Подавити нашу волю до змін. Назавжди залишити нас у пострадянському замкнутому просторі авторитаризму, корупції, технологічної відсталості, інтелектуального й духовного вигоряння...
Тож наш проект – це ще одна із тих зернинок, з яких має постати нове життя нашої країни. І її сівачем може бути кожен, а банк може виконувати роль не лише фінансової установи, але в тому числі й майданчика для спілкування, живої соціальної мережі.

   


Олександр Кікін
Розгорнути Згорнути

Олександр Кікін "Відкрити себе заново" : 24.04.2015 

Наш клуб нескорених і незламних зростає. Про нього можна певно сказати: це працює! Останній наш герой – доброволець, ветеран АТО Олександр Кікін... Отже, суть проекту «Інклюзивне суспільство». Практично на базі нашого інклюзивного відділення на Великій Васильківській у Києві створено громаду людей сильних духом, які попри все вистояли, зростають професійно, займають активну життєву позицію.

Всі герої - люди з особливими потребами, які пережили особисту драму… Але при цьому не занепали духом, не розчарувалися, не впали у відчай, а мають повноцінне життя і досягають успіху. І в особистому, і в роботі. Вони просто відкрили себе заново. І переконалися, що нічого неможливого не існує. Вони живуть серед нас. 
Їх досвід неоціненний, а їх правила життя подиву гідні. І не тільки для таких, як вони. А й для людей хоч цілком фізично здорових, але тих, хто, можливо, десь внутрішньо надламався, хто в тривозі, хто журиться труднощами життя, нарікає на долю, в кого опускаються руки, хто втрачає інтерес йти вперед.

Коли слухаєш наших героїв, ти починаєш дивитися на життя зовсім іншими очима, під інакшим кутом. Ти помічаєш те, чого раніше не бачив, чого раніше для тебе просто не існувало. І це не мої оцінки, а тих, хто приходив на ці клуби, слухав, запитував, отримував відповіді. І перш за все отримував відповіді не від учасників клубу, а від себе, бо в ході спілкування в більшості своїй знаходив ці відповіді сам. Просто зазирнувши в самого себе.
Чому такі речі працюють? Чому вони так потрібні нам і країні?
Бо вони змінюють людей. І змінюють їх на краще. Це така жива формула людськості й людяності в дії. Всього лиш розмова, діалог, інколи дискусія, але відкрита, відверта, щира…  
Як писав класик, «Ну що б, здавалося, слова...».

Юлія Ресенчук
Розгорнути Згорнути

Юлія Ресенчук «Як навчитись літати, коли не можеш ходити» : 24.04.2015 

24041.JPG

Ощадбанк у Сумах відкрив нове інклюзивне відділення, пристосоване для обслуговування людей з особливими потребами, мам з немовлятами та велосипедистів.

«Такі відділення є символом змін у країні на прикладі державного банку. Україна здійснює перехід від пострадянського «суспільства з обмеженими можливостями», яким ми були по суті 23 роки, до суспільства людей необмежених можливостей», – відзначив голова правління Ощадбанку Андрій Пишний.
Люди одразу ж змогли відчути, що таке безбар’єрний простір:
- пандус;
- широкі вхідні двері;
- спроектований для пересування на візку внутрішній простір;
- адаптоване за висотою вікно касового обслуговування;
- тактильна плитка та маркери;
- кнопка виклику менеджера;
- банкомат та інформаційно-платіжний термінал з голосовим управлінням.

«Ви знаєте, я був приємно вражений тому, що самостійно зміг увійти до приміщення, зняти гроші в банкоматі без сторонньої допомоги. Це обслуговування за європейськими стандартами», – зазначив керівник сумської обласної організації інвалідів «Доля» Володимир Слободян.
«Найголовніша мета цього відділення – допомогти людям з особливими потребами без жодних перешкод отримувати якісні банківські послуги. Дуже важливо, що це почав робити саме державний банк», – відзначив голова Сумського обласного управління Ощадбанку Олег Радченко на черговому засіданні дискусійного клубу «Інклюзивне суспільство», який традиційно по понеділках збирається в інклюзивному відділенні банку в Києві на Великій Васильківській, 116. 
Банк традиційно запрошує людей особисто протестувати особливе відділення, організовує короткі виступи та дебати. Цього понеділка з подання спікера Юлії Ресенчук дискутували щодо того, наскільки швидко наша держава припинить «лікувати» людей з інвалідністю й почне просто створювати можливості для розвитку та яскравого життя, адже від цього зрештою виграють усі. 


 



інші пропозиції